Склала до сумки необхідні речі, взяла вихідний на роботі та подзвонила чоловіку сказати, щоб не чекав на мене ввечері. Дорогою на автовокзал забігла до банкомата, щоб зняти заощаджені вісім тисяч гривень.
Чекаючи на автобус, подивилась у дзеркальце, щоб підфарбувати губи, бо збиралась поспіхом. Звернула увагу, що вже де-не-де з’явились сиві пасма і погляд вже той, що в молодості, очі якісь тьмяні. Скільки років минуло… Думками поринула в минуле..
Життя у мене було не легке. Батько пішов, коли мені було лише три роки. За рік не стало мами. Тому нас із сестрою виховувала бабуся. Вона завжди мене недолюблювала, а Ніна навпаки – була її улюбленицею. А все через те, що я успадкувала риси зовнішності батька, а Ніна була схожа на маму. Невже я в цьому винна? Але ніякі аргументи бабусю не цікавили.
Ніна й справді була вродливішою за мене, кмітливішою та дотепнішою. Я поряд з нею була немов мишеня. Бабуся всю свою любов віддавала їй, дбала про її майбутнє. Тож, у той час, коли Ніна ходила до репетиторів, я займалась домашнім господарством. Всі були впевнені, що з мене нічого тямущого не вийде.
Навіть, коли Ніні не вдалось самостійно вступити до університету на державне, бабуся її підтримала оформивши кредит, щоб заплатити за навчання. А коли я закінчила школу, то про вступ навіть мови не йшло. Сказала, щоб я шукала роботу, бо не справляється платити по кредиту. Це стало останньою краплею. Мені набридло так жити. Тому, одного дня зібрала валізу, взяла заощадження, які вдалось назбирати за літо та перебралась у місто. Там влаштувалась продавцем у кіоску та орендувала кімнату в старенької пенсіонерки.
Було важко, іноді не вистачало на хліб до кінця місяця, але я мала мету та знала заради чого це все.
Мені пощастило зустріти хорошого чоловіка, вийшла заміж, влаштувалась на кращу роботу, життя почало налагоджуватись. Недавно придбали квартиру, бо до того часу мешкали на орендованій. Виховуємо донечку. Обоє пристойно заробляємо. А, от у Ніни не все так гладко. Залюблена онука, звикла, що про неї завжди хтось подбає, тому до самостійного життя у місті так і не призвичаїлась, повернулась у село без будь-яких перспектив.
Рік тому я їздила до них у гостей. Вже стільки часу минуло, а бабуся досі ставиться до мене зверхньо. Вона не зраділа моїм успіхам, викрутила все так, ніби я просто вдало вийшла заміж та живу коштом чоловіка. Тоді я не стала нічого доводити, але образа глибоко засіла у мене в серці. Після того, ми рік не спілкувались. Аж тут дзвінок, що бабусі вже немає.
Не дуже хотілось їхати. Ніби рідна людина, а гірше чужої.
