Мій чоловік регулярно їздить у відрядження. Два тижні тому він складав свою валізу зранку перед самісінькою поїздкою, бо не встиг це зробити звечора. Викликав таксі й вирушив на вокзал. Минуло всього п‘ятнадцять хвилин з того моменту, як він поїхав, як перед нашим домом знову припаркувалось таксі. З машини вискочив мій чоловік. Махнув до водія рукою, щоб той чекав.
Я вибігла назустріч чоловіку, щоб запитати, що трапилось, чому він повернувся. Той не промовивши ні слова поніс свою валізу до хати. Вже всередині відкрив її, та вийняв звіти нашого песика, якого ми шукали увесь ранок.
Важко було стримати сміх, але на аналіз ситуації часу не було. Чоловік вже й так міг запізнитись на потяг. Тому він поспішив до таксі. Я лише побажала спокійно доїхати, без пригод. А песик спокійно махав хвостом у мене на руках, ніби нічого особливого не трапилось.
