Ми з донечкою живемо з моєю мамою. З батьком Насті розлучились ще коли була вагітна. Причина банальна — не зійшлись характерами. Поживши у шлюбі, зрозуміла, що ми зовсім різні. Якщо зараз важко знайти порозуміння, то далі буде лише гірше. Донечка мій найбільший скарб. Я дуже її люблю та намагаюсь проводити з нею максимально багато часу. На щастя робота дозволяє. Я бухгалтер і без проблем можу працювати з дому. Бабуся Настя мені дуже допомагає.
Місяць тому донька перейшла у третій клас. Та на святі першого дзвоника з нами трапилось досить неприємна історія. На лінійці серед батьків першокласників я побачила свого колишнього чоловіка.
Батько взагалі не спілкується з Настею. Єдине, передає подарунки на день народження та різдвяні свята.
У той момент я думала лише про одне, тільки в Насті не впізнала його. Але вона його так і помітила.
Дорогою додому Настя запитала:
— Матусю, в тебе настрій зник, бо ти татка побачила?
— Так. Доню, ти дуже образилась, що він до нас не підійшов?
— Ні, мені байдуже.
— Мабуть, ти хотіла, щоб твій тато стояв біля тебе, а не біля іншої дитини?
— Зовсім ні. У мене є ти й наша бабуся. А тата нема. Може цей хлопчик-першокласник навчить його бути хорошим батьком. А мені це вже не потрібно.
Донечка зупинилась і простягнула до мене свої рученята. Я нахилилась, а вона прошепотіла мені на вухо: «Матусю, я люблю тебе вдвічі сильніше, ніж інші діти своїх мам. І міцно обняла мене за шию».
Я не знала, щось сказати. Таке відчуття ніби у грудях щось стисло. Не могла підібрати слів, щоб щось їй відповісти.
Не думала, що така маленька дівчинка може виявитись мудрішою за деяких дорослих.
