Колись мій друг пішов з дому. Йому тоді було лише п‘ятнадцять. А все через сварки з батьком. Той постійно критикував хлопця, вміщував на нього свій поганий настрій. А ще часто критикував, називаючи ледарем та нездарою. Якось він дуже розсердився на сина і сказав, що не хоче його більше бачити. Друг сприйняв батькові слова буквально.
Ми з ним познайомились багато років тому. Це була зима. Він стояв біля кафе, але не заходив, бо не мав грошей. Я пригостив його кавою з булочкою. Так ми почали спілкуватись й він став моїм товаришем.
Оскільки хлопець пішов з дому та не мав де жити, йому доводилось скидатись по орендованих квартирах з іншими співмешканцями. Не цурався будь-якої праці, аби вистачало на про життя. Та з часом йому вдалось влаштуватись на постійну роботу і життя потрохи почало налагоджуватись.
Якось друг завітав до мене в гості. Дідусь дивився телевізор і там якраз показували «Службу розшуку дітей». Товариш застиг на місці, коли побачив на екрані своє фото. Виявляється, батьки вже багато років намагаються його знайти.
Він наважився поїхати до них, щоб розповісти, що з ним все добре. Я вирішив підтримати його у цій непростій ситуації та поїхав разом з ним. Спершу хлопець не наважувався постукати у двері. Кілька разів мало не втік геть, але зрештою таке переборов нерішучість.
Батьки зустріли його міцними обіймами. Тато не переставав плакати. Він благав сина пробачити йому за все. Я залишив возз’єднану сім’ю на одинці.
Наступного дня до мене завітав мій друг, щоб повідомити радісну новину — він помирився з батьками й повертається додому. Сподіваюсь тепер у них буде дружна сім’я і всі будуть щасливі.
