Так трапилось, що для своїх рідних я став зайвим. Прямо в очі ніхто мені цього не казав, проте це відчувалося та було видно неозброєним оком. Рідна донька постійно на роботі, зять не звертає на мене уваги, а діти поводять себе нечемно. Мені уже давно було все зрозуміло та я не міг з цим нічого вдіяти.
Мені залишалося лише терпіти. Здавалося, що вони тільки й чекають, щоб мене позбутися, а я своєю чергою чекав, щоб звідси втекти.
Я недоїдав та одягався у свій старий одяг. На новий одяг у мене не було грошей, а донька мені нічого не купувала. На щастя, у мене були добрі сусіди, то вони мені приносили одяг, запрошували в гості на чай, з ними я міг поспілкуватися.
Колись я був дуже поважним чоловіком у себе на роботі, багато заробляв, зміг купити квартиру, у якій ми зараз живемо. Проте зараз я старий та уже нікому не потрібний. Зараз я ні на що не здатний, мені не можна доручити ніякої роботи. Інколи, права, я сиджу з внуками. Зять часто говорить:
– Хоч якась з діда буде користь, з дітьми посидить, а то даремно просто хліб їсть.
Природно, що й онуки мене не поважають теж. Та й сім’я у доньки якась не дружна, кожен при своїх інтересах. Зі сторони навіть і не скажеш, що вони сім’я. Я рідко чув, щоб вони про щось спілкувалися. Вони молоді, у них є друзі та знайомі, а я самотній, нікого не маю. Я старався налагодити стосунки з донькою та її сім’єю, але не отримав взаємності.
Та я не звик жалітися. Все тримав у собі. Лише часом виходив на прогулянку у парк, коли була погана погода та нікого там не було. Тоді я мав змогу подумати про свою гірку долю та час від часу пустити скупу чоловічу сльозу.
Після таких роздумів я зібрав свої речі. Мене нікому було провести на вокзал, довелося з важкими сумками діставатися на тролейбусі на вокзал. Я дуже сильно втомився, але відступати від наміченої цілі не збирався. Ось і приїхав мій потяг. Я зайняв своє місце та спокійно зітхнув. Таким щасливим я давно уже не був. Поглянув на світлину доньки з сім’єю, тепер вони здавалися мені зовсім чужими людьми.
Нарешті я дістався рідної хати, як же тут добре. Ніде немає кращого місця, ніж тут. Тут і повітря краще, і робота завжди є, я тут потрібний, адже робота в селі завжди знайдеться.
Цей будинок для мене особливий, тут я народився, тут виріс. Вмить на мене нахлинули спогади та я почав посміхатися. Я згадав свою маму та батька, як вони мене любили, згодом як добре відносились до своєї онучки, коли ми приїжджали у гості. Хто ж знав, що життя отак повернеться. та на старості літ я стану тягарем.
В будинку все так, як і було раніше, лише пусто та самотньо. Така ж атмосфера панувала і в моїй душі. Невже ці спогади найкраще, що у мене було, чи відчую я ще у своєму житті щасливі моменти?
Я дістав зі сховку старі фотографії, які викликали у мене посмішку, а світлина з донькою та її сім’єю, яка викликала у мене лише смуток, була викинута у вогонь.
