Мій син навчається в університеті на економічному факультеті. Минулого тижня було декілька екзаменів. Ось в один із таких днів він поспішав на навчання. Попереду був важливий іспит й він вже запізнювався. Не знаю, чому не встигав, може будильник не задзвонив, а може повільно збирався. Але з його слів, до університету він вже просто біг.
Неподалік від його навчального закладу на лавці він побачив маленьку дівчинку, років семи. Вона голосно плакала, а біля неї не було нікого з дорослих. Хоча син вже ледь встигав на екзамен, але не міг залишити дитину, не запитавши, що сталось і чому та плаче. Навчання звісно важливо, але потім постійно б думав, що треба було все-таки допомогти.
Дівчинка розповіла, що сьогодні вперше йшла до школи сама. Вона звикла, що її відводить мама. Вони завжди ходили однією й тією ж дорогою. Але сьогодні матусі не вийшло її завести, тому дитина запевнила, що пам’ятає маршрут і дійде сама. Але так до школи й не дійшла, бо заблукала. Ось тепер сидить на лавці й не знає, що робити та куди йти. Син розпитав у якій школі та навчається і відвів її туди. На екзамен все одно вже було пізно йти. Коли дитина була у надійних руках вчительки, мій син повернувся до університету. Він пояснив викладачам причину свого спізнення, та йому ніхто не повірив й сказали, щоб приходив у інший день на перездачу. Та згодом до університету зателефонував директор школи й розказав, як усе було. Він подякував викладачам за такого відповідального студента.
Того ж дня синову дозволили скласти екзамен й перепросили за те, що не повірили у його розповідь. За іспит він отримав відмінно. А наступного дня мама дівчинки особисто подякувала йому й подарувала тортик.
