Куди відлітають батьківські почуття після розлучення? Чому чоловіки вважають непотрібним спілкування з рідним чадом, не бажають приймати участь у їх житті ? Не приймають ані фінансової, ані моральної участі. Прикро… Ви ж, нешановні чоловіки, розлучаєтесь з дружиною, а не з дитиною. Хоча деякі з вас це ототожнюють.
Ми розлучилися з чоловіком 5 років тому. Софії було 2 роки. Він швидко одружився, у нього народився син. Вони емігрували з дружиною до Канади. За Софію він і думати забув… Спочатку я йому телефонувала, напрошувалася, щоб він провів час з дитиною, а потім заспокоїлася.
І стала проживати своє життя заради дочки. Працювала на офіційній роботі, по вечорах займалася підробітком. Щовихідних ходила з дочкою у кіно або розважальний центр. Говорила з нею про все на світі, старалася замінити їй батька. Здається, мені це вдалося. Коли Софії було 6 років, я запитала чи їй не сумно, що ми живемо тільки вдвох без тата, на що вона мені відповіла:
Без тата прожити можна, а ось без мами-ні. Її слова назавжди закарбувалися в моїй голові.
Дякую своїм батькам, що підтримали мене у ті нелегкі часи. Мама гляділа інколи Софію. Тато допомагав по господарству та з дрібним ремонтом. Найбільше мене дратували люди, які нетактовно запитували:
Чи не знайшла я собі кавалера? І чи знаю я, як важко жінці з дитиною вдруге вдало вийти заміж.
Вже кілька років минуло після розлучення, але я не тримаю зла на колишнього. Без цього розлучення не було б нової мене. Заміж вдруге не вийшла, полюбила свободу і не хочу її втрачати. Або поки не зустріла потрібного чоловіка. Який би замінив для Софії батька.
