Соломія Василівна сама виховувала маленького онука Костю. Хлопчику було 4 роки, 3 з них він жив з бабусею по батьковій лінії. Її син Ігор після закінчення університету одружився на своїй одногрупниці Каті. Обоє закоханих були з одного села, зіграли весілля. Молоде подружжя стало знімати квартиру у місті. Катя народила Костю, і сиділа в декреті. Батьки допомагали, чим могли. Овочі, фрукти, молочні продукти, домашні кури та свинина, кролики-усе було на столі.
Ігор та Катя мріяли про квартиру. В Україні важко було назбирати грошей на власне житло. Тому одного вечора Ігор та Катя прийшли до Соломії Василівни за допомогою, оскільки батьки Каті ще працювали.
Мамо, ми з Катею хочемо поїхати до Чехії на роботу, ми хочемо купити власну квартиру. Поглядиш нам Костю хоча б рік-другий? Ми будемо його провідувати, гроші надсилати,-приголомшив проханням син.
Софія Василівна погодилася, якби важко їй не було. Ігор та Катя поїхали на заробітки, коли Кості виповнився 1 рік. Саме з бабусею хлопчик почав самостійно ходити. Вони вчили короткі віршики та пісеньки. Бабуся усю душу вкладала в хлопчика, але замінити повністю батьків не могла.
Катя та Ігор дзвонили мало не щодня. Роботу знайшли, платили добре. Щомісяця надсилали гроші та посилки для Соломії Василівни і Костика.
Десь через пів року бабуся помітила, що діти перестали дзвонити. Вона переживала. Дзвонила, але ніхто не піднімав слухавку.
Через 3 дні приїхав сам Ігор. Він ледве стояв на ногах.І промовив для матері гіркі слова:
Та зрадниця знайшла мені на заробітках заміну. Приходжу на нашу квартиру, а вона там з нашим начальником у ліжку. Сказала, що хоче кращого життя. Додому повертатися вона не буде. Син нехай живе зі мною.
Того вечора Соломія Василівна та її син Ігор сиділи на порозі, дилися на зорі. А Ігор гірко плакав. Шкода було сина. Вони розлучилися.
Минуло 2 роки… Ігор працює у місті, на вихідні їздить до сина та матері. Костик ходить до дитячого садочка. Катя так і не цікавиться життям сина.
Хлопчик став часто цікавитись, де його мама. І просить бабусю, аби та написала листа або подзвонила до його мами.
Бабуню, поклич мою маму, у всіх діток є мама. А де ж моя? Нехай приїде, я буду чемним хлопчиком. Невже не хоче мене побачити?
Соломія Василівна ледве не плаче, пригортає онука до себе, і каже що мама скоро приїде, привезе багато подарунків.
Ну як сказати нещасній дитині, що рідній матері він не потрібен. Ігор заводити іншу жінку більше не хоче. Розчарувався. Батькам Каті теж соромно в очі односельцям дивитися.
Катя сидить закордоном і не цікавиться сином. Що ж ти за людина? Що ж ти за мати?
Можливо, коли минуть роки, вона захоче зустрітися з сином, але тоді вже буде пізно… Байдужість в дитячій душі пускає глибоке коріння…
