Сьогодні ми з сином кудись поїхали. Сіли в авто. Він увесь час мовчав. Приїхали до якогось багатоповерхового будинку з входом посередині.
Макар сказав вийти та йти за ним. Я покірно послухав.
Нас зустрів чоловік в білому халаті та коли я оглянувся на сина, його вже не було. Мені стало моторошно, я не розумів що робиться та завмер в очікуванні що ж скаже чоловік в білому халаті. Може, ми приїхали в лікарню, але я ж не хворий.
Тут нарешті чоловік в білому халаті озвався до мене:
– Добрий день, Я – Валентин Петрович, буду за Вами доглядати. Ви потрапили до будинку для літніх людей, тут Ви зустрінете багато друзів, не хвилюйтеся.
Я аж закляк на місці. Не може бути! Це сон! Син не міг так зі мною вчинити. Він навіть нічого мені не пояснив. Я думав, що ми їдемо на якесь обстеження та він мене скоро забере.
Мені нічого не залишалося як піти за медсестрою до палати. Я до останнього надіявся, що Макар мене скоро забере звідси. Можливо, у нього виникли якісь проблеми та він не може поки за мною дивитися. Я вирішив поки не звикати до цього місця, адже скоро син мене забере, я впевнений!
Ось уже місяць пройшов. Якби у мене був телефон, то я зателефонував би до сина, щоб він мене забрав. Я попросив медсестру передзвонити до сина та вона сказала, що телефонують родичам лише у разі крайньої потреби.
Мені стало дуже сумно, адже скоро мій День народження та я не хочу зустрічати його один. Була б моя дружина поруч, та її уже давно немає в живих. Старший син за кордоном на заробітках, бачимося ми рідко. Я переписав на нього квартиру. Можливо, Макар на мене образився через цей вчинок та тому мене сюди привіз. Та ні! Не може ж він бути таким жорстоким. Не так я його виховував.
Ось і настав мій День народження. Напевно, він буде таким же, як і всі інші мої дні народження. Сірим та безпросвітним. Після обіду нас всіх зібрали у великому залі, там було багато різнокольорових кульок та мене привітали з Днем народження. Я був таким щасливим! Потім ми пили чай та я познайомився з іншими людьми літнього віку. Мені вже починає тут подобатися. Та такого Дня народження у мене ніколи не було.
Ввечері до мене в палату зайшов Валентин Петрович зі словами: “Дивіться, кого я Вам привів!”
Я не міг повірити своїм очам, Василь – мій старший син приїхав. Як же я давно його чекав.
