Недарма кажуть: “Малі діти – малий клопіт, великі – ще більший”. У мене є двоє дорослих дітей: син та дочка. У доньки Іванки життя склалося дуже добре. У неї чудовий чоловік, двоє дітей та добре оплачувана робота. Вже декілька років вони з сім’єю живуть за кордоном.
А от мій син Дмитро не може ніяк знайти себе. Звісно, він всіляко намагається змінити щось у своєму житті, але в нього не дуже добре це виходить. Окрім того, він частенько заглядає в чарку. В такі дні я не впізнаю свою дитину.
Запрошує в дім товаришів і п’є за мій кошт. А після жаліється, як сильно йому набридло таке життя і що він хоче мати сім’ю. Мені щиро його шкода, але я просто не уявляю, чим йому допомогти. Після закінчення школи Дмитро вирішив нікуди не вступати, а забажав жити вільним, безтурботним життям. На моє прохання хоч би заочно закінчити університет, він лишень покрутив носом. Згодом син таки послухав мене та вступив в університет, а на третьому курсі Дмитро познайомився з Василиною. Пізніше зробив їй пропозицію. Оскільки вони обоє навчалися, а мій син не хотів шукати роботу, грошей молодій сім’ї, звісно ж, не вистачало.
Тоді батьки Василини стали обурюватися вибором своєї доньки та часто лізли в їх стосунки. Як результат, син з невісткою часто сварилися. Замість взятися за голову, Дмитро навпаки впав у депресію. Тоді я вирішила хоч чимось йому допомогти й почала віддавати синові половину своєї зарплати.
Після виходу на пенсію я вже не мала змоги допомагати Дмитрові. А якось він попросив у мене мою пенсійну карточку. Сказав, що через місяць обов’язково поверне, адже він планує влаштуватися на роботу. Дмитро справді знайшов вакансію вантажника, і два тижні навіть працював. Втім, потім вирішив, що це занадто важко для нього, а зарплата не відповідає вимогам. Він пішов з тієї роботи. Тоді я покликала його на розмову та сказала: “А як ти думав? Легкого хліба в житті немає”.
Він присвоїв мою карточку собі й навіть оком не моргне. Пояснює, ніби йому гроші потрібніші, ніж мені. А останньої нашої розмови запевнив мене – як тільки я знову згадаю йому за карточку, він її поверне, але тоді я можу забути про його існування.
Добре, що хоч моя дочка щомісяця висилає мені пристойну суму грошей. А ще я підпрацьовую прибиральницею. Своєї пенсії я ж не бачу. Дмитро далі вештається, і, схоже, навіть не думає щось міняти.
Донька не знає про це нічого. А я мовчу. Чому я нічого їй не розповім? Боюся, що вони посваряться між собою. І я втрачу обох дітей, адже син тоді точно перестане зі мною розмовляти, а донька образиться на те, що я довгий час приховувала це від неї. Своїх дітей я люблю понад усе, тому не хочу, щоб вони сварилися. Був би поруч мій покійний чоловік, все було б по-іншому.
І де ж я упустила момент у вихованні своєї дитини? Не розумію, як в нас міг вирости такий син? Як мені тепер вийти з цієї ситуації? Що робити?
