Я декілька років працювала вчителькою початкових класів. І самі розумієте, доводилось жити від зарплати до зарплати. Ледве вистачало грошей на прожиття, адже на покупку продуктів, оплату комунальних йшли майже всі мої кошти. Я розуміла, що далі так жити неможливо та потрібно щось міняти.
Потім в один момент всі масово кинулися на заробітки в Чехію. І я, наслухавшись людей, які вже там довгий час, у свої тридцять три покинула роботу в школі та виїхала за кордон. Мені вдалося знайти там хорошу роботу з житлом, з часом я вивчила мову та освоїлася. Рівень життя був зовсім іншим, аніж на Батьківщині. Там я і познайомилася з Адамом.
Він виявився надзвичайно галантним та хорошим чоловіком, мав власний двоповерховий будинок, бізнес. Я була дуже щаслива, що доля звела нас. Пів року ми зустрічалися. А потім він зробив мені пропозицію. І через два місяці ми розписалися, тож я переїхала до нього жити. Я не раз чула безліч історій про заможне життя наших жінок за кордоном. А тепер і сама дуже навіть вдало вийшла заміж. Доля дала мені шанс зустріти достойного чоловіка.
І зарплату я отримувала досить хорошу. Хоча ніколи в житті не мала за мету бути багатою. Швидше хотілося справжнього жіночого щастя. Церемонію розписки ми зробили в Чехії. А в рідному селі справили весілля. Я вирішила покликати тільки найрідніших, не хотіла робити чогось надто пишного. Ще з дитинства бабуся вчила мене, що не потрібно вихвалятися своїм щастям. Одні щиро порадіють за тебе, а інші заздритимуть за спиною. Але нашим людям тільки б поговорити. Побачивши мене в селі з Адамом, вони стали ширити чутки, нібито я знайшла собі багатого чеха і вийшла заміж за гроші. Ми зробили всі необхідні документи і вже за місяць повернулися у Чехію.
Спочатку між нами не виникало жодних непорозумінь. А потім різні менталітети таки позначилися на наших стосунках. І ми стали все частіше сваритися. Нам подобалися різні страви. Я мріяла поїсти нашого українського борщу та вареників, а Адам навіть дивитися на це не міг. Він почав дорікати мені, що я живу в Чехії й повинна жити за їхніми традиціями. Втім, я ж не можу змінити свої погляди чи менталітет.
Адам може по декілька разів на день розмовляти зі своєю мамою по телефоні. Він розповідає їй всі деталі нашого сімейного життя. Як на мене, це вже переходить всі межі. Не можу назвати його маминим синочком, але про наші стосунки свекруха знає майже все.
Коли я дізналася про свою вагітність, то була приємно здивована та вирішила повідомити про це Адаму.
Вже наступного дня всі члени його родини телефонували та вітали нас, а дехто навіть подарунки надсилав. Мені, по правді, не дуже хотілося виносити новину про вагітність на загал. А ще більше я була здивована, коли батьки Адама почали думати, в якому університеті навчатиметься їхній майбутній онук або онучка. Навіть вирішили, скільки грошей класти на банківський рахунок для майбутньої дитини.
І здається, все просто чудово. Я маю те, про що навіть мріяти не могла. От тільки на мою думку тут ніхто не зважає. У нас в Україні все зовсім по-іншому.
