Тарас Михайлович завжди відрізнявся від своїх однолітків. У свої 80 роки він не ходив по поліклініках, не жал1вся на життя. Натомість він брав термос із чаєм, колонку з музикою та о 7 ранку виходив на прогулянку у двір. Сусідів це лише забавляло та на дідуся ніхто не жалівся.
Ця неділя не стала вийнятком і Тарас Михайлович знову розбудив своїх сусідів о 7 ранку. Один із них не витримав та сказав:
— Тарас Михайлович, сьогодні ж неділя, дайте поспати!
— О, Вікторович, і вам добрий ранок!
— Та відпустить тебе колись чи ні? – ніяк не міг заспокоїтись чоловік.
— Лише на тому світі може, – посміхнувшись сказав дідусь, роблячи зарядку.
Він проживав у двоповерховому багатоквартирному будинку та наче по будильнику кожного дня в один і той же час займався своєю улюбленою справою.
Уже довгий час він жив один, рідні його померли та дідусь вирішив цінувати кожну хвилину свого життя та проживати його на повну. Тарас Михайлович зовсім не розумів нудних людей. Він вважав, що краще радіти життю та брати від нього все ніж сидіти та жалітися на нього та нити. Майже усі сусіди добре ставилися до літнього чоловіка, розуміли, що йому самотньо та ніколи не робили йому зауважень з приводу його раннього підйому.
Кожен ранок за будь-якої погоди Тарас Михайлових ходив в парк на прогулянку. Лише сьогодні на лавці, де зазвичай сидить дідусь, сидів хлопчик, а поруч біля нього була собака.
— Я завжди сиджу на цій лавці, – сказав Тарас Михайлович до незнайомця.
— Пробачте, ми вже йдемо, – сказав хлопчик та взяв за повідець собаку.
— Почекай-то, що це з тобою, – запитав дідусь, побачивши синці на обличчі хлопчика, – звідки синці?
Тут раптом хлопчик почав плакати:
— Мого тата звільнили з роботи ось він і почав мене б _ ити, зганяючи на мені злість. Мами у мене немає, нікому мене захистити, ось я і взяв Джека та прийшов сюди, повертатися додому не хочу.
Дідусь запросив хлопчика з собакою жити у нього, нагодував та напоїв чаєм. Сходив до магазину та купив корм для собаки.
— У мене хороша пенсія, залишайтеся у мене жити, разом веселіше.
Тарас Михайлович дуже хотів внуків, а тут ще й така хороша собака у хлопчика є.
Наступного ранку о 7 годині вже не лунала гучно музика у дворі та дідуся не було видно. Сусіди вже почали думати про щось погане. Зібралися та почали стукати до Тараса Михайловича у двері. Дідусь відчинив зі словами:
– А можна тихіше, Михайлик спить.
З того часу Тарас Михайлович більше не вмикає у дворі гучно музику, а вони з Михайликом вдома роблять зарядку, а потім ідуть в парк вигулювати Джека. А горе-батько хлопчика так і не з’явився.
