Того морозного вечора я поверталася додому з навчання та моїм єдиним моїм бажанням було якомога швидше потрапити додому. В моїй уяві я уже сиділа під теплим пледом, пила чай та дивилась телевізор. От би прямо зараз опинитися там, а не ось це все.
І чому я одягнула це красиве пальто замість теплого пуховика. Для чого ця краса, якщо холод дістається прямо до кісток. Та вже нічого не зробиш, я вирішила йти швидше, щоб зігрітися.
Раптом я побачила як прямо на сходах згорнувшись клубочком лежить старенький дідусь.
Я підійшла до нього та запитала чи все з ним добре. Переживала чи живий той літній чоловік. Дідусь розплющив очі та я зраділа, що він живий, проте він відразу їх і заплющив. Мене це неабияк налякало та я відразу викликала швидку допомогу. Поки я чекала на приїзд лікарів, то геть забула про холод. Мене хвилював лише порятунок життя незнайомцю, який замерзав на вулиці. Я дістала свій шарф та накрила дідуся, надіючись, що це хоч трохи йому допоможе.
Очікування на карету швидкої допомоги здалося мені вічністю. Нарешті здалека щось блиснуло та я надіялась, що це медики приїхали на виклик. На щастя, це було дійсно так. Я вже хотіла їхати з ними та лікарі сказали, щоб я бігом йшла додому, щоб у них було менше роботи, записали мій номер телефону та сказали, що зателефонують мені та повідомлять у якій палаті знаходиться пацієнт.
Я послухала лікарів та відправилася додому.
Нарешті я дісталася додому, зробила те, про що мріяла ще декілька хвилин та думки мої дули далеко, я переживала за дідуся, який ледь не загинув на морозі. А раптом у нього немає де жити? Може, він зовсім один та про нього немає кому подбати…
Мої роздуми обірвав телефонний дзвінок. Телефонував лікар швидкої допомоги, він повідомив мене, що з Миколою Сергійовичем (так виявляється звали дідуся) все добре. У нього стався серцевий напад, ліків у нього з собою не було. Якби я тоді не проходила повз та не викликала швидку допомогу, то було б уже пізно.
Лікар також повідомив мене у якій палаті лежить дідусь та які у них години відвідування.
Наступного дня я зварила курячий бульйон, купила печиво та пішла відвідати Миколу Сергійовича.
Дідусь неабияк мені зрадів, віддав мені мій шарф, сказав, що він його зігрів, подякував за порятунок та їжу, яку я йому принесла. З’ясувалося, що він колишній викладач того університету, де я навчаюся. Він навіть викладав на тому факультеті, де я зараз навчаюся.
Оце так співпадіння!
Я запитала чи потрібна дідусю ще якась допомога та він сказав, що я врятувала йому життя та це він мені може допомогти з навчанням у разі потреби. Ми обмінялися номерами телефонів.
Через деякий час Миколу Сергійовича виписали з лікарні. Він не полінувався та пішов до мого університету, щоб розповісти про мій хороший вчинок. Згодом я уже стала зіркою університету та я вважаю, що кожен на моєму місці повинен був вчинити так, як я.
