У мене було мало родичів, як я тоді думав. З’ясувалося, що я помилявся. Вони є та їх багато, просто не хочуть зі мною спілкуватися.
Все це через те, що звинувачують мене в трагедії.
Мама старалася мені не розповідати про цю неприємну ситуацію. Поки я був маленьким, їй вдавалося переводити тему на щось інше. Іноді спрацьовувала покупка солодощів або іграшок. Проте згодом, коли я помітив, що у моїх однолітків є купа родичів, які приходять до них на День народження, дарують їм подарунки на свята, до яких вони приїжджають літом, я почав ставити собі питання: а де ж наші родичі.
Моя мама сирота, батька я зовсім не пам’ятаю. Мені не було у кого запитати про нашу родину крім мами.
Коли я уже став підлітком, то у мене почала стрімко розвиватися фантазія, я почав припускати якою могла б бути моя родина. В моїй уяві вони були заможними людьми, які забороняли своєму сину одружуватися з дівчиною сиротою, але батьки все одно побралися. Чим далі, тим більше мене хвилювало це питання та я діставав маму проханнями розповісти про родину батька та про батька.
Врешті-решт мама здалася та розповіла мені наступну історію.
Тоді мені було лише два роки та, коли ми з татом і мамою їхали на машині, я сидів на задньому сидінні в автокріслі. У мене в руках була пластикова пляшечка з водою та я енергійно нею розмахував. В якийсь момент пляшечка вислизнула у мене з рук та полетіла в сторону батька, вдарила його по скроні, він відволікся та втратив керування автомобілем. Ми потрапили в автокатастрофу. Ми з мамою отримали численні гематоми, а батька врятувати не вдалося.
Уся рідня зі сторони батька звинувачують в цьому мене та маму. Мама вже не має сил пояснювати, що ми й самі болісно переживаємо цю втрату та що я зробив це несвідомо, невже можна звинувачувати маленьку дитину в тому, що сталося. Ще вони говорять, що це мама не додивилася. Мама виправдовується, каже, що в той момент вона дивилася чи не їде автомобіль з правого повороту. Хоча, їм же не доведеш нічого. та і живемо.
Згодом родичі самі припинили з нами спілкування, щоб в черговий раз не згадувати цю ситуацію та знову не відчувати тривожних емоцій. Я ніколи їх не бачив та, мабуть, вже й не побачу.
Сумно, що я позбавлений можливості спілкування з родичами батька лише через їхнє небажання мене бачити.
Мама каже, що ніколи нікому не потрібно нав’язуватися та це ще невідомо кому більше пощастило, адже родичі батька можуть виявитися поганими людьми. Хоча, якщо вони самі від мене відмовилися через те, що я зробив ненавмисно, скоріше за все, нічому хорошому вони мене не навчать.
З часом я прийняв усе так, як є та перестав надіятись на те, що я колись з ними зустрінуся.
