Я вже довго знаходжуся в цьому цілодобовому дитячому садочку. Їм, сплю та чекаю маму. А вона все не приходить. Чому? Вона що, більше мене не любить? Ні, не вірю! Я ж слухняна дівчинка і нам так добре було разом.
Якось мама заснула на ліжку, я її будила, а вона не прокидалася, напевно, сильно втомилася на роботі. Раніше я ходила в простий дитячий садочок, але там я була лише вдень, не так, як в цьому садочку. Мама забирала мене ввечері. Так сталося і сьогодні, я лягла біля мами, а зранку, коли я її будила і вона не прокинулась, я покликала сусідку. Потім приїхала біла машина і маму кудись забрали. Я була з сусідкою, а потім мене повезли в цей дитячий садочок, з якого дітей чомусь не забирають. Напевно, діти чекають, поки їх батьки видужають.
І ось уже пройшло багато часу, а мами все немає. Я запитала у виховательки чому мама за мною не приходить, а вона сказала дуже дивну річ: мами більше немає…
Я не вірила в це. Та продовжувала чекати на маму.
Якось в наш дитячий садочок прийшли якісь тьотя і дядя, вони якось дивно дивилися на мене, про щось говорили. Я поглянула на них і знову продовжила дивитися у вікно. Потім до мене підійшла вихователька та сказала, що в цю суботу я поїду в місто. Я дуже злякалася та не знала що мене там чекає.
Настали вихідні та вихователька сказала мені одягнутися та йти за нею. На вулиці стояв автомобіль, а біля нього ті самі тьотя і дядя, які на мене дивилися. Вихователька сказала сісти до них в автомобіль та ми почали кудись їхати.
І ось ми уже кудись їдемо. Чому ці незнайомі мені люди кудись мене везуть? Що взагалі відбувається? Де моя мама? Мені було дуже страшно.
Тьотя заговорила до мене:
– Мене звати Марія, а тебе як?
– Ангеліна, – тихенько відповіла я.
– А мене Олександр, – сказав водій автомобіля. – Любиш солодку вату?
– Не знаю, – сказала я, – я її ніколи не їла.
– Значить сьогодні дізнаємось чи вона тобі подобається, – сказала тітка Марія.
Ми пішли гуляти в парк, на вулиці була хороша погода. Купили солодку вату синього кольору, такої смакоти я ще ніколи не їла. Потім ми з тьотею Марією та дядьком Олександром ходили в зоопарк. Наприкінці нашої прогулянки я вже перестала хвилюватися та уже не боялася Марію та Олександра. Вони довезли мене до того будинку, де я в останній час проживала (чомусь вони його назвали “дитячий будинок”) та ми домовились, що наступної суботи підемо до лялькового театру. Не знаю, що це таке, але я погодилась.
Так і сталося. Ми їздили в ляльковий театр, це місце, де ляльки оживають та починають говорити. По дорозі додому тітка Марія розповіла мені, що у них немає діток, але вони дуже хотіли б мати таку донечку, як я. Запитала у мене чи хотіла б я жити з ними. Я відповіла, що у мене є мама. Тітка Марія зробила сумне обличчя та сказала те ж саме, що і вихователька.
Мої нові знайомі ще декілька разів приїжджали до мене, ми ходили разом гуляти. Та якось вони показали мені кімнату, яку приготували для мене. Я залишилася на ніч, а зранку на мене чекав сюрприз: біля дверей стояла коробка, я її відкрила, а там була маленька собачка. Я взяла її на ручки та відразу її полюбила. З того часу у мене з’явилися нові мама і тато.
