Зі свого життєвого досвіду я зрозумів, що більше уваги приділяється прoблемним дітям. Тим, хто не слухає батьків, потрапляє у різні неприємності та погано вчиться. А діти, які добре навчаються, слухаються та поводять себе добре, отримують менше похвали та уваги
Зараз я уже дорослий, дітей у мене поки не має та у моєї сестри їх двоє. Тепер я бачу, що ситуація повторюється.
Аліна покликала мене бути хрещеним татом як тільки дізналася про свою вагітність. УЗД показувало одну дитину, але в результаті народилася двійня: хлопчик та дівчинка. Аліна була шокована та швидко знайшла ще одну пару хресних. А став хрещеним хлопчика Антона. Його сестричку назвали Антоніна. Ці діти були абсолютно різними. Вони мені нагадали нас з Аліною. Я слухняний, спокійний старанний, а вона зірвиголова.
Аліна старалася давати однаково любові і сину, і доньці. Проте Антоніна завжди вимагала більше та тягнула ковдру на себе.
Йшли роки та з часом різниця у вихованні давалася взнаки. Як це було зі мною, Антону уваги приділялося мало, адже його поведінка не завжди підлягала коригуванню. Антоніна росла проблемною дитиною, через неї Аліні систематично доводилося червоніти. Коли вона проводила з нею виховні бесіди, потім вони ходили разом в торговий центр, на деякий час дівчинка втихомирювалася. Це тривало рівно до того моменту, поки Антоніні знову не хотілося уваги мами, поді вона викидала черговий коник та все повторювалося знову.
Антон страждав від нестачі уваги, проте методами Антоніни не користувався. А я дивився на нього та бачив себе в дитинстві. Мені було його так шкода…
Батько двійнят зовсім не заморочувався темою виховання дітей, що неабияк злило Аліну, часто під гарячу руку потрапляв Антон. Антоніну вона не чіпала, бо могла отримати відповідь в стилі неслухняного дівчиська.
Я не міг спокійно дивитися на подібну ситуацію та запитав у Аліни чи можу я час від часу проводити дозвілля з племінником.
Аліна з радістю погодилась, адже Антоніна настільки її втомлювала, що вона потребувала допомоги. Ми з Антоном почали ходити на риболовлю, відвідувати виставки техніки, я навчив його мові програмування та у хлопця з’явилося нове хобі.
Я бачив, як хлопець стає більш життєрадісним та мене це неабияк тішило. Саме цього мені й не вистачало в дитинстві.
Коли Антон став більш дорослим, він зізнався мені, що дуже радий мати такого дядька як я.
